Шароварщина як спадок колоніалізму

                                                                                           Автор Євгенія Гавришенко

Якщо попросити середньостатистичного українця візуалізувати канонічний образ України, то він видасть якийсь стандартний набір – садок вишневий коло хати-мазанки під солом’яною стріхою, під вікном мальви, плетений тин з глечиками, красиві дівчата у вишиванках з декольте, два чубаті куми п’ють сивуху з заткнутого качаном бутля, закушуючи варениками та салом, а огрядна господиня лається через сусідську курку і лементує, тикаючи всім дулі.


Вітаю, щойно ми створили кіч. Правда кіч не простий, а національний – шароварщину (відразу ж варто означити, що шаровари тут ні до чого). Термін шароварщина означає значно більше, аніж просте використання предмету козацького гардеробу. Це ціла ідеологія, власний "естетичний" канон звульгаризованого інваріанту української культури. Шароварщина – це паралельний всесвіт, "потьомкінське село", якого не існувало в природі, але яке слугує рекламним щитом, прикриваючи від нас спражню українську культуру.

Шароварщина відіграла і певну позитивну роль – рятувала українську культуру в умовах тоталітарного суспільства, ставши для неї прихистком (чи резервацією?). Але тепер її вплив є радше згубним, адже шароварщина фіксує ерзац-зразки української культури у масовій свідомості, створюючи ефект "скляної стелі" для усього справжнього і якісного.

То що ж таке шароварщина та як її виокремити із загального культурного поля? Не один фб-профіль був знесений за мову ворожнечі в гарячих суперечках на сю тему. Ця "священна війна" триває вже не одне століття. Ще наші модерністи в кінці ХІХ ст. лаяли так званих “кожушників” і “галушників”, для яких весь вияв українства обмежувався балаганними ярмарковими виставами, дідовими свитками і журбою про втрачену вольницю.

Існує чимало визначень шароварщини. Подекуди так означують лише найпримітивніші зразки ерзац-культури. Інколи до шароварщини записують усе, що має хоч якийсь натяк на етнічне. Мені ж найбільше імпонує трактування шароварщини як різновиду кічу – елементу поп-культури, яка є частиною  загального масиву української культурної реальности. Що ж таке кіч простими словами? Це та частина мистецтва (одяг, речі побутового вжитку, живопис, скульптура, кінематограф тощо), для якої характерне намагання наслідувати "високе мистецтво", але тільки його зовнішню форму,  використовуючи при цьому дешеві матеріали і сумнівні способи виготовлення. Гіпсові репліки античних скульптур, штампована сувенірна продукція світових шедеврів - це найпопулярніші зразки кічу.

Та ж сама ситуація і в народній культурі - на її основі створюється набір фольк-кліше, які легко монтуються до загального строкатого полотна світових культур. Вони яскраві і легко запам'ятовуються. Це набір стереотипів про народну культуру, спрощений до рівня коміксу: у німців – пиво-ковбаски, дірдл і веселі пісеньки з похитуванням, у голландців – дерев'яні сабо і пластмасові вітряки. Національний кіч – звичне явище, що не становить загрози для культури, а часом й помічне у справі її популяризації. То чому ж українські шаровари, сало і гопак викликають такі гарячі дебати?

І ось тут настає час для тяжкої розмови про колоніалізм. Справа в тому, що крім національного кітчу є ще й кітч колоніальний, тобто той, який був нав'язаний народу в умовах чужоземної експансії. Це засіб пропаганди колонізатора, який допомагає йому контролювати культурну сферу колонізованого і тримати її в цивілізаційному “гетто”, стримуючи розвій. Колонізатор прагне унеможливити розвиток потужної високої культури завойованого народу, бо слідом за культурою завше приходить усвідомлення потреби власної державності.

Одним з перших вплив колоніалізму на загальне уявлення про народ, що став його жертвою, помітив і дослідив американський вчений палестинського походження Едвард Саїд. Він же описав ряд специфічних універсальних рис, якими, як правило, колонізатор наділяє поневолену культуру – інфантильність, екзотичність, сексуалізованість, дикість, недорозвиненість, розлюдненість, примітивність і архаїчність. Ці риси проявляються у масовій культурі, мистецтві, навіть науці. 

Повертаючись до нашої шароварщини, карикатурні образи українців, що зображаються як недалекі кумедні родичі з села, створені не просто так. Це дуже перегукується із стереотипними уявленнями як про Близький Схід, які влучно описав професор Саїд, так і про інші культури, що були коли-небудь поневолені імперіями. Їх усіх об'єднує колоніальний кітч

Якщо ближче придивитися до найбільш поширених "шароварних канонів", то можна помітити той самий "орієнтальний шаблон" Едварда Саїда. Приміром, інфантильність, якою, за Саїдом, колонізатор наділяє поневолений народ, в українському варіанті проявляється як наратив про те, що Україна – це лише театральні декорації для «справжніх», «дорослих» народів, які вершать історію. Українці не мають власної політичної волі і ними завжди хтось «управляє», аполітичний селюк без амбіцій, у якого «хата скраю» – квінтесенція цієї риси.

Примітивність як ознака колоніального кічу проявляються через образ малосвіченого простака, якому не вистачає манер і «лоску», вміння поводитись в пристойному товаристві, а тому доступ до благ цивілізації українцям можливий лише за посередництва «старшого брата». Тут же ж "пакетом" просувається ідея провінційності культури, зображення її як винятково архаїчної (тобто недорозвиненої, такої, що лишилася в минулому і не здатна до модернізації).

Ідея примітивності української культури поширювалась не тільки через "маскульт", але й через систему освіти – у передмовах до шкільних підручників з російської літератури йшлося про її світове значення, а у підручниках з української – про благотворний вплив на неї російської літератури (навіть якщо такого й не було). Надмірна яскравість на межі несмаку, явна гіперболізованість візуального декору сприяла екзотизації української культури та перетворенню її на фантик, задача якого – радувати панське око і розважати, а не викликати повагу чи бажання досліджувати цю культуру. "Дикість" за Саїдом в українському варіанті – це страшні мазепинці/петлюрівці/бандерівці/азовці (потрібне підкреслити залежно від епохи), здатні на всілякі звірства (згадайте легенди про "распятого мальчіка"). Вони несуть загрозу як для метрополії, так і для того простакуватого аполітичного місцевого населення. Це хтонічне зло неодмінно має бути упокореним та окультуреним.

Для наочності, на прикладі літератури продемонструю як це працює. У подкасті соціолога Дмитра Судина “Красавіца не терпітиме” наводиться такий красномовний приклад. У вірші Йосипа Бродського «На независимость Украины» 1991 р. автор з точки зору колонізатора характеризує українців як «породження грунту, землі з подзолом», тобто найбільш примітивного природнього явища, місцевої архаїки, при цьому наголошуючи, що жовто-блакитний прапор, який тепер майорить над Україною, сюди «привезли з Канади» – натяк на відсутність суб’єктності, ніби як українці не здатні навіть прапор собі створити, і його обов’язково має дати якийсь «повносправний» народ. При цьому поет стверджує, що на цьому прапорі «немає хреста», але українцям він «не треба», тобто вони примітивний народ, якому не потрібна духовність. Описуючи Полтавську битву, автор вірша подає історичні події як взаємодію двох суб’єктів – росіян і шведів, а Україну лише як арену і «приправу» - «горсть предсмертной радости с привкусом Украины», тобто знову ж таки бачимо відсутність суб’єктності колонізованого в очах колонізатора.

Аналогічним чином під час вже сучасної широкомасштабної війни російська пропаганда стверджує, що вона воює з блоком НАТО, а не з Україною, а всі революції, які були за часів незалежної України, були сплановані і профінансовані ворожим Заходом, бо український народ в очах колишньої імперії не наділений суб’єктністю, а тому не може бути ані стороною конфлікту, ані виразником власної політичної волі.

Мені ж на думку спадає інший російський твір – повість Олександра Купріна “Олеся”. Сюжет розгортається в глухому українському селі, куди приїжджає "вєлікорос" і жахається всезагальній атмосфері відсталості, дикості і зашореності. Селяни навколо похмурі, брудні і неосвічені п’янички (ні, він не в Тульській губернії, а в українському Поліссі, все вірно ви прочитали), а єдина дівчина, яка схожа на людину та з якою будується любовна лінія – етнічна росіянка, що випадково тут опинилася. Вона вигідно вирізняється на фоні місцевих, а тому, логічно, що живе подалі від них (у лісі). Історія має трагічний кінець і, звісно, що винні в усьому "дикі" українці. Тут можна підмітити і тему сексуалізації колонії, адже любовна лінія “жінка-аборигенка" та "коханець-колонізатор” є класикою подібного жанру. Така література покликана зайвий раз підкреслити фемінність (у патріархальному розумінні), слабкість й залежність колонії, а також  неабияку маскулінну силу і потенцію метрополії.

З часом колонізовані починають сприймати цю сурогатну культуру як власну самопрепрезентацію. Це ж трапилось і у нас. Таке явище отримало науковий термін транскультуралізм - знищення частини місцевої культури та заміщення її фрагментами культури метрополії, що зрештою, призводить до того, що імперська культура починає сприйматися як власна. Американський соціолог Ірвін Гофман в своїй праці «Стигма» досліджував прийняття дискримінованою групою нав’язаного їм стереотипу через так звану "вторинну вигоду". Якщо стигматизовані бачать, що опір неможливий, вони прагнуть отримати хоч якусь користь із ситуації, що склалася, і мімікрують, намагаючись відповідати очікуванням щодо них. В українському контексті нагадує, як запорожці прикидались простакуватими хлопами на прийомі в імператриці у повісті Гоголя «Вечори на хуторі біля Диканьки», про що пише українська дослідниця кічу Тамара Гундорова. Такою поведінкою колонізовані закріплюють своє поневолене становище і перестають його сприймати як щось чужорідне і негативне.

Тож чи потрібно "відміняти" шароварщину? Не думаю, що це реально, адже кіч, як і мафія, безсмертний. Набагато доцільніше працювати з ним і спрямовувати його у "мирне русло". Шароварщина – потішна, тож хай вона тішить людей. Усвідомлений кіч перестає бути кічем, і починає працювати екологічно –  задля розваги. Це сформований жанр низової культури, який з успіхом може жити у своїй ніші. Паралельно з цим митці будуть створювати новий якісний мистецький продукт, який заповнюватиме інші культурні ніші, і буде вишколювати аудиторію, робитиме її більш вибагливою до того культурного продукту, який вона споживає. А ще має народитися самобутній національний кітч, не нав'язаний нам колонізатором. Власне, його перші пагони я вже помічаю – це екологічні ляльки-мотанки, наклейки для писанок, магніти на основі косівської кераміки. І навіть плакати Андрія Єрмоленка, який свідомо працює у жанрі національного кітчу.

Автор: Євгенія Гавришенко

Фотограф/дизайнер: Юлія Катіба

Kovcheh
Address:ADDRESS STREET City, Country
Email:[email protected]