Гуцульська кераміка

Центром гончарства на Гуцульщині є містечко Косів і село Пістинь – їхні околиці виявились багатими на добру глину. Тож гуцули навчились добре місити глину і виробили власний самобутній стиль. Їхні полив’яні кахлі та миски, розмальовані зеленою і жовтою фарбами, здавалося, замішані на весняному сонці. Квіти, тотемні тварини, люди і святі, церкви і побутові сценки з'являлися на кахлях завдяки унікальній техніці – ритування або гравіювання. Гуцульська кераміка впізнавана за колоритними патьоками. Спершу може здатися, що це помилка непрофесійного майстра. Але насправді так проявляється унікальний почерк народного генія, що робить ці вироби особливими. У тьмяній гуцульській хаті з маленькими віконцями й низькою стріхою яскраві миски і кахлі дійсно виконували «сонячну» роботу, радісно виблискуючи глазурованою поверхнею у відповідь на кожен промінчик, що падав на них знадвору чи з печі. Гуцульська кераміка мала попит навіть у румунських й угорських землях. А ще, кажуть, сам цісар Франц-Йосиф замовив собі піч у відомого майстра Олекси Бахматюка. З приватних колекцій Львівського інституту колекціонерства.

Усі фото

Ікони на склі

Ікони на склі з колекції Остапа Лозинського. Домашні образú звалися просто – «богами». Попит на непрофесійне сакральне мистецтво задовольняли малярі-самоуки – сільські богомази. Саме ці безіменні художники виконували індивідуальні замовлення до хрестин, весіль, входин у нову хату, іменин. Малювали образú на дошках, полотні чи склі. Часто писали їх із себе, своїх рідних й односельців. До хатніх ікон молилися перед споживанням їжі та перед сном. Їм довіряли найсокровенніші таємниці. Ними благословляли молодих до шлюбу, їх давали синові у військовий похід. Розквіт хатньої ікони припав на ХІХ століття й відійшов напочатку ХХ ст. з появою олеодруків і фоторепродукцій.  Гуцульська ікона – унікальна явище в українській народній іконографії. Мальована на склі часто дзвінкою червоною барвою, тому ці образú ще називали «червоними». Улюбленцями гуцулів були св. Варвара і Катерина. св. Миколай і Юр.

Усі фото

Писанки

Писанка – символ бога Сонця, воскресіння й весняного відродження, тому з давніх-давен українці розмальовують яйця птахів магічними знаками за допомогою воску і барвників. Писанки малюють уподовж Великого посту, таким чином готуючись до Великодня. Малюють багато – цілий кошик, а то й бочечку («написала писанок, поскладала в бочку»), щоб було на свячення, на подарунки, покласти під іконами до наступного року. Писанки слугували оберегом і ліками. У день святого Юра свяченою писанкою викочували худобу від голови до хвоста, щоб була гладка й здорова. Водою, настояною на писанці і дукачі, дівчата умивалися зранку на Великдень – на вроду й багатство. Писанки – посередники між світом людей і світом духів. Шкаралупу писанок і крашанок після Великоднього сніданку кидали в ріку, що несла їх ген за море до “рахманів” (предків), аби сповістити їм новину, що Христос таки воскрес! Старі люде кажут: світ існуватиме доти, доки люди будуть писати писанки…

Усі фото