"Українське золотарство. Дукачі" – альбом із серії «Українське народне мистецтво». – Львів: Інститут колекціонерства українських мистецьких пам’яток при НТШ, 2014. – 216 с. Упорядник – Олекса Валько. Тексти – Олекса Валько, Юрій Коваленко. Фото і макет – Андрій Кісь.
На маленькому золотому диску українського дукача можна віднайти сліди давньоруських золотарів, що виготовляли прикраси київських княгинь, модні західно-європейські тренди ХІХ ст. і мотиви народного мистецтва. Дукачі потрапили у весільні скрині українок з кінця ХVІІІ ст. і стали популярними на всій території, де проживали етнічні українці – від Галичини до Слобожанщини.
А звідки ж з'явилась у нас ця мода носити золоті диски на грудях? У XVI–XVII ст. головною "валютою" Західної Європи стала золота монета, вперше викарбувана у Венеції ще в ХІІ ст. вагою 3,5 гр. На цій венеційській монеті був напис зі словом «дукатус». Згодом інші держави почали випускати дукати власного карбування. До України за козацьких часів потрапляли переважно голландські та угорські (у нас їх називали «червоні золоті», а пізніше – «червінці».) І так дукачі опинились серед прикрас жінок української шляхти, козацької старшини та заможного козацтва.
З давніх часів в Україні існував звичай, за яким хрещений батько дарував золотий дукач своїй хрещениці в першу річницю хрестин. Найкращим подарунком вважався дукач з викарбуваним образом святої, ім’я якої носила похресниця. А на весіллях козацької старшини був звичай обдаровувати молоду, що вберегла цноту, дукатом вагою 5–10 червоних золотих. Давайте повернемо традицію дарувати українкам золоті дукачі!
[використання ілюстрацій/фотографій видання з метою публічного комерційного чи некомерційного показу заборонено. лише за умови отримання письмого дозволу]
