Що таке Ковчег “Україна”?

Українці – поліфонічна нація. 

Ми неймовірно багаті в межах самого українства – гуцули і поліщуки, лемки і слобожанці, галичани і полтавці – кожен зі своїми говірками, рецептами, традиціями, менталітетом. Тому Ковчег “Україна” – це гуцульська Коляда, полтавське багатоголосся, поліські гукальні пісні, а ще покутські трійці, подільські килими і кролевецькі рушники.

Ми прагнемо зберегти це поліфонічне звучання, не розгубити унікальних культурних кодів, не розчинитись у "глобалізаційному потопі", і передати їх далі – творити нову модерну українську культуру, що буде рости з власного кореня. Бо для нас Традиція – це не “поклоніння попелу, а передача вогню” наступним поколінням.

Українці – парадоксальна нація.

Нащадки князів і гетьманів, які не дають собі ради у власній хаті, творці двох імперій, що поневіряються на задвірках Європи. Живуть на найродючіших чорноземах планети, а чомусь жебрають гроші по всьому світу. Володіють колосальною культурною спадщиною, а знати про неї нічого не хочуть. Ми маємо заново себе віднайти, перевідкрити. Але спершу треба пройти через деконструкцію старого уявлення про себе як про націю провінційну, як про територію без опізнавальних знаків. Адже ми – стародавня нація з великою культурою та історією. І об’єднати українців може саме це – відчуття приналежності до власної культури й історії. Це найкращі ліки від сепаратизму і комплексу меншовартості.

І об’єднати українців може відчуття приналежності до власної великої культури та історії.

Велика українська культура у найширшому розумінні цього слова – це має стати не просто нашою національною ідеєю, а "національною ідеєю-фікс".

Бо культура – це політика. Це таке ж питання національної безпеки, як і оснащення армії чи вступ до НАТО. Якщо країна не має за собою потужних культурних брендів, вона стає безликою, невидимою, а відтак її важко сприймати як серйозного гравця на політичній арені. Це прекрасно розуміє наш північний сусід – дуже важко вести війну з Чайковським, Достоєвським чи великим російським балетом.

Культура – це економіка. У розвинутих країнах частка креативних індустрій постійно зростає, креативна економіка сприяє збільшенню національного валового продукту, створює привабливий інвестиційний клімат тощо.

Культура – це soft power, що об’єднує людей м’яко, без примусу. І ми маємо об’єднатись довкола українського культурного ядра. Адже країни зі стійкою ідентичністю – найуспішніші (not tested on anilals, only on humans). Якщо люди об’єднані довкола однієї системи цінностей і культурних кодів, вони стають монолітним бетоном. У таких країнах вища якість державного управління, сильніша економіка, великий рівень довіри у суспільстві. Бути собою економічно вигідно. Тому дуже важливо якою мовою ми говоримо між собою, які свята спільно святкуємо, яку версію історії вивчають наші діти в школах і що ми розповідаємо про себе світові.

Для нас традиціійна культура – це те, що росте з кореня, з цієї землі. Не законсервований музейний експонат, а жива культурна вібрація. Та сама вібрація, що пульсує у народних піснях, віршах Шевченка і Жадана, в текстах Стефаника і Прохаська, музиці Лисенка і ДахиБрахи, – і саме її ми прагнемо вберегти. Тож коли:

•  картата полтавська плахта буде такою ж впізнаваною у світі як і шотладський кілт, а кролевецький рушник, косівська кераміка, борщівська сорочка – як японське кімоно чи індійське сарі;
• Мурашко і Новаківський будуть такими ж відомими як Ван Гог чи Клімт, Лятошинський і Сильвестров – як Шостакович чи Вагнер;
• полонинське масло і вурда доженуть за популярністю пармезан і маскарпоне;
• коли Голодомор закріпиться у масовій свідомості на тому ж рівні сигнальної сирени, червоної карточки усім тоталітарним режимам що й Голокост;
• українська мова повноцінно функціонуватиме на всіх рівнях – від злодійського арго до мови великої науки і великого бізнесу;
• коли українці будуть літати в космос і будувати власні "силіконові долини", але поза тим оберігатимуть незайманість своїх заповідних зон ( бо як писав Прохасько, “ми не виживемо без того, аби хоч щось залишилось недоторканим, заказаним, заповідним... принаймні кілька образів, кілька ландшафтів, кілька краєвидів, хоч пару чистих ліній голого рельєфу – Свидовець, Боржава, Чорногора”), а у тих заповідниках нашого серця будемо далі ткати ліжники, ліпити сирних коників, колядувати від хати до хати, пекти паски і писати свої писанки, 

от тоді ми зможемо сказати – місія Ковчегу “Україна” виконана.

засновниця культурної платформи Ковчег "Україна" Ярина Винницька