ВАСИЛЬКІВСЬКИЙ: 10 фактів про найзнаковішого українського пейзажиста

Про нього скажуть: те, що Шевченко зробив для України в літературі, Васильківський зробив у живописі.
Він став одним із провідних пейзажистів Європи. Його називали “сонячним художником”, бо в його картинах так багато українського сонця. Він став живописцем “українського дзену” – безмежного простору козацьких степів. Але що ми знаємо про цього велетня? – неспівмірно мало.


[цикл статей про українську живописну спадщину, створений за підтримки Українського культурного Фонду]

  • Народився 1854 року в повітовому місті Ізюм Харківської губернії (це той тепер російськомовний Ізюм, що перетворився за останні роки на місто-привид); походив з козацького роду – дідо служив у Ізюмському козацькому полку і чумакував (от звідки у Васильківського така любов до простору і неба). Згодом родина переїде до Харкова, який і стане головним містом у житті художника.

  • Був дуже музично обдарованим, знаменито грав на кобзі і пречудово співав. Йому пророкували велику музичну кар’єру. Згодом так само лірично зазвучать його полотна. Можна сказати, що Васильківський радше займався поезією і музикою за посередництва малювання: дивишся на його картини і ніби автоматично запускається звукова доріжка - чутно срібні переливи бандури і тужливий голос Перебенді.

  • Васильківський мав бунтарську натуру. Як батько не намагався відвернути сина від “дурного заняття” живописом, той наполіг на своєму - звільнився з перспективної роботи у конторі дядька (“ви мене розщитайте, бо як не розщитаєте, то я такого нароблю, що і вас звільнять, і мене”) і вступив до Петербурзької академії мистецтв на пейзажний клас. Батько розлючений. Він позбавляє сина будь-якої підтримки, і усі роки навчання Васильківський живе впроголодь на горищі без опалення. Втім, це не завадить йому стати одним із найкращих студентів, зібрати повну колекцію срібних і золотих академічних медалей, а також отримати стипендію на стажування закордоном.
  •  Художник проживає у Франції, подорожує Англією, Іспанією, Італією, Південною Африкою, відвідує музеї, бере уроки, багато працює і стає одним із провідних пейзажистів Європи – виставляє свої твори у знаменитому Паризькому салоні. Потрапити на цей престижний майданчик мріяв кожен європейський художник. А досягнути цього було ой-як непросто – спершу слід було пройти відбір суворої експертної комісії, а в разі схавлення дозволялось експонувати не більше однієї картини. Це обмеження стосувалось навіть найіменитіших художників. Яким ж було здивування Васильківського, коли він отримає дозвіл на повний безліміт – може експонувати стільки картин, скільки забажає.

  • Попри шалений успіх і популярність, Васильківський не спокушається жодною із імперських столиць – ні Париж, ані Санкт-Петербург не приваблюють художника так, як рідний Харків. Він повертається додому після дванадцяти років відсутності…– і батько радо приймає свого “блудного сина”. Васильківський багато мандрує пішки Харківщиною і Полтавщиною, спускається Дніпром до Запоріжжя і малює, малює, малює – українські праліси, степи, левади, сільські хати, вулиці. Він часто “олюднює” пейзаж – вводить персонажів, предмети побуту. Але робить це делікатно – картина від таких нововведень не переходить у побутовий жанр.

  • Його життя - одна суцільна драматична історія кохання. Історія забороненої любові до України, та історія кохання до Софії, доньки свого першого вчителя малювання. Вони разом сиділи за партою – і з того часу не розлучались. Правда, тільки на рівні серця. Кохана підтримувала Васильківського впродовж усіх голодних років навчання в холодному Петербурзі, погодилась відкласти весілля, поки той проходив стажування закордоном (одруженим стипендія не надавалась). І таки дочекалась свого судженого. Але невдовзі після повернення Васильківського до Харкова, Софія помирає від туберкульозу. Це стане великою особистою трагедією для художника – він так і залишиться вірним коханій до кінця свого життя.
  • Творить у страшні часи Емського указу і Валуєвського циркуляру, коли українське слово потрапляє під заборону. Живопис залишається чи не єдиною нецензурованою територією, де можна бути собою, себто українцем. Звернення художників до рідної історії, до зображення української природи, народних типів, народної архітектури, звичаїв та обрядів було своєрідною формою протесту, боротьбою за утвердження власної ідентичності.

  • Картина «Сторожа Запорозьких Вольностей» вважається найзначнішим твором митця на історичну тематику. Два вершники, зупинивши коней, вслухаються в тишу випаленого сонцем степу. Здається, вони і далі так стоять десь там під Ізюмом…

  • Васильківський був "зірковим" портретистом. Він є автором відомого портрета Тараса Шевченка, а Богдана Хмельницького, Петра Дорошенка, Кочубея чи Петра Могилу малює зі старих гравюр.

  • Васильківський був справжнім патріотом. Як би тепер сказали, активним громадським діячем. Він є серед організаторів художнього училища у Харкові, ініціює і очолює оздоблення будинку Полтавського земства – унікальної пам’ятки українського модерну, стає упорядником нових видань по історії України. А перед смертю розпродає усі свої роботи не української тематики і заповідає всю суму від продажу (як, власне, і свої ”українські” твори) на створення у Харкові великого національного художнього музею.

Автор: Ярина Винницька

Kovcheh
Address:ADDRESS STREET City, Country
Email:kovcheh.ukraina@gmail.com