Це був звичайний випускний вечір початку двотисячних в одній із провінційних шкіл десь на Наддніпрянщині. Погожа літня пора, пишні сукні всіх кольорів, намертво залаковані у химерних конфігураціях кучері. Пари готуються танцювати випускний вальс, вмикається музика… і шкільним подвір’ям лине «Как упоительны в России вечера». Вже років за десять ті ж самі люди, скоріш за все, погрожуватимуть діджею фізичною розправою через такий вибір пісні, але поки майбутня російсько-українська війна виглядає абсолютно нереальною – тому всім “норм".
Я була серед того яскравого натовпу. І тоді «бали, красавіци, лакєї, юнкєра» не викликали у мене жодного когнітивного дисонансу. Таким був природній порядок речей – адже телевізор, як і всі медіа, шкільна програма, наша вчителька, що з релігійним трепетом заламувала руки, декламуючи Єсєніна, – всі в один голос підтверджували: російська культура – це велика культура світового рівня, надзвичайний здобуток людства. Мені знадобиться ще років двадцять життя, дві вищі освіти, безліч прочитаних книжок і болісного життєвого досвіду, аби чітко зрозуміти – як же сильно мене того вечора ошукали.
Євгенія Гавришенко
Як так сталося, що культура, яка немає ані періоду античності, ні середньовіччя, ані ренесансу чи бароко, раптом стає світовим трендом, і згадується винятково з означенням "вєлікая"? Пропагандистська машина працювала впродовж багатьох десятиліть, чи навіть століть, і треба визнати, працювала дуже ефективно – при одній лише згадці "російська культура" у тебе, як в собачки Павлова, капає з рота епітет "вєлікая". “Вєлікая” література – Достоєвський, Толстой, Чехов, “вєлікая музика" – романси, Чайковський, Шостакович, Большой (а який ж іще?) театр і російська школа балету. Як же можна таку культуру “скасовувати” на догоду травмованим істеричним українцям? Адже культура завжди поза політикою, вона ж об’єднує. Чи не так?
Ні, не так. Якщо коротко, то причиною цього “не так” є російський колоніалізм. Але давайте розберемо цей випадок детальніше. [надалі ми будемо використовувати термін “вєлікая русская культура” саме у такій подачі, оскільки трактуємо його як назву бренду, яка не підлягає перекладу].
Вже саме поняття вводить вас в оману, адже передбачає, що ця культура – цілком і повністю продукт етнічних росіян. Той факт, що російська культура є, в першу чергу, культурою імперською, а отже була створена потугами усіх колонізованих Москвою народів, цілковито замовчується.
Росіяни століттями займалися культурною апропріацією. Звичний “імперський метод” розвитку власної культури – привласнити чуже (у випадку з Україною – історичну назву, історичні артефакти і навіть саму українську історію), викрасти матеріальну і нематеріальну спадщину – музейні колекції, народні пісні і навіть рецепт борщу; митців, їхні твори і навіть цілі художні напрямки, як, до прикладу, український авангард, висмоктати людські і творчі ресурси, а натомість всіляко нав'язувати колонізованим ідею їхньої культурної “неповноцінності”.
Перше і найважливіше, що варто усвідомити: “вєлікая русская культура” насправді не є російською.
колаж Катерини Дендюк
Метрополія досі не здатна визнати, що Україна завжди була і залишається головним культурним донором російської імперії. Саме українське візуальне, музичне, театральне мистецтво, філософія і релігія, книгодрукування і освіта стали основоположними для їхньої “великої” культури. Але давайте розберемо все по порядку.
Українські священники і богослови, науковці, книгодрукарі і філологи стояли біля витоків російської культури. Літопис Самовидця (козацький літопис староукраїнською мовою, одне з фундаментальних джерел з історії Східної Європи XVII ст.) пише, що цар Фьодор Алєксєєвіч (роки правління 1676—1682) «великую любовъ до нашого народу мѣл, бо и набожества на Москвѣ нашимъ напѣвомъ по церквахъ и по монастиряхъ отправовати приказал», і навіть «одежу малороссийскую великороссиянам повелел носить».
У 1738 р. вийшов царський наказ «о требовании студентов с епархии Киевской, кои уже учением окончили богословию, и будет оны, оженясь, в Санкт-Питербурхе в Петропавловском, Троецком и Исакиевском соборах и в иных приходских церквах…» «Киевляне, – пише професор Олександр Архангельський, – при всем предубеждении против них Москвы, уже со второй половины ХVIII в. в Московской Руси – хозяева положения, лучшие, наиболее выдающиеся здесь деятели». «Киевская наука была в Москве делом неслыханным и производила различное впечатление, - пише академік Олександр Пипін, - одни однеслись к ней с полным сочувствием и желали отправиться в самый Киев для более широкаго образования, другие, верные старому обычаю, заподозрили в ней нечто зловредное и опасное!»
Дозволю собі ліричний відступ. В 2021 році кремлівська прес-аташе і пропагандистка Марія Захарова та депутат Державної Думи Пьотр Толстой розкритикували українського народного депутата Олексія Гончаренка за те, що він публічно нагадав про перемогу українського князя Констянтина Острозького над московитами в битві під Оршею. Московські діячі не економили жовчі і доповнили свій пасаж словами: “Уверен, что россказни об украинских королях и философах тоже найдут своих благодарных слушателей”. Комічним є те, що саме український філософ і богослов Феофан Прокопович створив та ідеологічно обгрунтував саму концепцію Російської імперії - розробив історичні міфи про “триєдиний російський народ”, спільний корінь Києворуської держави і Московії, а також запропонував Петру І назвати новоутворене об'єднання Московського царства і України грецькою формою назви держави Русь, додавши до неї ще одну “с” - Россія. Отака от історична іронія...
Метрополія досі не здатна визнати, що Україна завжди була і залишається головним культурним донором російської імперії. Саме українське візуальне, музичне, театральне мистецтво, філософія і релігія, книгодрукування і освіта стали основоположними для їхньої “великої” культури.
колаж Катерини Дендюк
У ХVII-XVIII ст. музикантів та співаків з України, де вже панує барокова культура, запрошували до Московії в “промислових об’ємах” – переважна більшість викладачів музики, композиторів, а також півчих були українцями. Саме вони заклали основу російської музичної культури. Столиця імперії всмоктувала найталановитіших, і там створювались найкращі умови для їхньої самореалізації. Серед музичних геніїв, яких переманила метрополія, – українці Максим Березовський та Дмитро Бортнянський, які започаткували європейську класичну музику в Російській імперії. Етнічні українці, з українською освітою, українським мелосом і музичними традиціями у прошивці, вони завжди презентувались як росіяни. Саме їхній “музичний почерк”, за оцінкою російського музикознавця Бориса Асаф'єва, вплине згодом на творчість Глінки (що мав, окрім всього, польське походження), а далі – на Чайковського (україно-французького-австрійського походження), Римського-Корсакова і Бородіна.
колаж Катерини Дендюк
«Как литература московская, – пише академік Фьодор Буслаєв, - во второй половине ХVII века была под сильнейшим влиянием южнорусской, из которой она вносила в северо-восточную Русь (пам’ятаємо, що в цих цитатах слово Русь вжите авторами в ідеологічному сенсі – ред.) западные идеи, так и живопись московская той эпохи, без сомнения, многими успехами обязана мастерам южнорусским, произведениями которых были украшены как рукописи, так и старопечатные книги». Українські малярі-іконописці були дуже популярними на Московії і отримували там багато замовлень. Через це на них скаржились старовіри (противники так званої Никонівської реформи) – «образы святыя пишут неподобно: очи слузгами, лицы румянныя за плотию жирны и дебелы, ризы нѣмецкія». “Численні гравюри і так звані «народні картинки» в великому числі експортувалися на Москву”, – пише український культуролог Іларіон Огієнко. Як і в музиці, так і в живописі – саме українські художники-класицисти Антон Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський заклали базу російського образотворчого мистецтва. Втім, Росія досі не визнає їх як українців, а будь-яка спроба заявити наші права на ці імена відразу ж висміюється. Адже згідно з російською імперською пропагандою у кращих колоніальних традиціях, в Україні не може бути ніякого класицизму, ніякого професійного мистецтва, максимум – наївне народне. Століттями експлуатуючи творчий потенціал України, Московія відмовляє їй навіть у жесті вдячності чи поваги, а натомість таврує всіх, хто посмів нагадати про національну приналежність цих творців, “печерними націоналістами” (при цьому апропріація на користь російського етносу, хронічна імперська зверхність росіян – це ніякий не націоналізм і не шовінізм, не переплутайте).
Росіяни завжди з цинічністю торгівця ясиром (за влучною метафорою О. Забужко), перебирають відомих українців у пошуках кращих, кого б можна привласнити. А так, як Україна століттями не мала “доступу мікрофона” і за неї завжди говорив цинічний колонізатор, то й не дивно, що світ навіть не здогадувався:
Іван Айвазовський, Казимир Малевич, Ілля Рєпін (Ріпин), Давид Бурлюк, Олександра Екстер, Соня Делоне, як і багато-багато інших імен, не є ніякими Russians.
Ще один потужний бренд “вєлікай русской культури” не пройшов перевірку на національну приналежність. Відома українська балерина і блогерка Вікторія Зварич (дякуємо за допомогу у створенні матеріалу), ділиться власними спостереженнями: під її відео росіяни постійно залишають коментарі типу «русская балетная школа – самая лучшая», «украинский балет – это смешно». Але пригадаймо – ще у кінці XVIII - поч. ХІХ ст., згадуючи розкішні постановки Дмитра Ширая, засновника першого в Україні кріпацького театру опери та балету, московський князь Шаліков у своїй книзі «Мандрівка до Малоросії» писав: «Блискучий балет вразив нас. Солісти подібні до блискавиці, багаті костюми, прекрасні декорації, чудовий оркестр. Усе це приголомшує, зачаровує вас. Старовинна наша столиця – одна з найзаможніших у світі, - ніколи не мала такого балету!». А далі події розвивались за звичною “злочинною схемою” – метрополія висмоктує найкраще і найталановітіше, привласнює і видає за своє. Тому українці Серж Лифар, Вацлав Ніжинський, путініст Сергій Полунін, Марія Абашова, Леонід Сарафанов та багато інших для всього світу були росіянами, не дивлячись на своє українське походження.
«Найкраща у світі» балетна школа Ваганової (вірменки за походженням, до речі) була ексклюзивною ще й тому, що на всі інші школи було накладено негласне табу. Після Другої світової війни в Ленінграді створюють головну балетну школу Союзу, а всі республіканські мають бути її контрольованими сателітами, що постачають столиці свої найкращі кадри. Створення культу Ваганової було частиною “освітнього” процесу. І якщо інші відомі школи – англійська, французька, американська – існують просто як мистецькі системи, то школа Ваганової була стає потужним ідеологічним пропагандистським інструментом для Імперії Зла. Натомість імена українських легенд балету, яким вдалося вирватись з цього “культурного концтабору” (як, до прикладу, Марина Березовська – співзасновниця West Australian Ballet, яка готувала танцівників, що ставали першими солістами Королівського балету, чи винахідниця балетної пачки харків’янка Варвара Каринська), повністю зачищались з інформаційного поля. Століття гіпнотичної пропаганди про велич російського балету досягли успіху, і лише останні події каталізували перші тектонічні зрушення на цьому полі.
Театральне мистецтво і драматургія, за висловом вже вищезгаданого історика Іларіона Огієнка – «це діло рук наших, українських». Нічого подібного до того Московія не бачила й не чула. Ще в XVII ст. «львовскаго повѣта шляхетской сынъ» Степан Чижинський ставив у Москві «Комедію о Давидѣ с Голіафомъ» та інші вистави. Драматичні твори Симеона Полоцького, Дмитра Туптала, Феофана Прокоповича, Лаврентія Горки та інших цілковито заполонили московський придворний театр. «О школьных пьесах Московской Академии – пише проф. Петров, – можно сделать такое заключение: они пересажены были в Москву из Киевской Академии и культивировались выписанными из Киева учителями, которые весьма часто брали сюжеты, образы представления и мотивы для своих драматических произведений из Киевских школьных пьес». Впродовж усього XVIII ст. українці формували російське театральне мистецтво, про що «на всіх язиках все мовчить», і навіть той факт, що найвідоміший російський драматург Антон Чехов, яким росіяни так пишаються, є українцем – старанно замовчується.
колаж Катерини Дендюк
Московити відразу апропріювали середньовічну українську літературу, а за допомогою машини пропаганди поширювали її далі винятково як стародавні зразки літератури московської. Ізборники Святослава, старі літописи, Руська Правда, Слово о полку Ігоревім, Патерик Печерський, Остромирове Євангеліє та інші безцінні твори Москва називає своєю спадщиною, а більшість цих артефактів вивезла з України та безсоромно експонує їх в своїх музеях. “Собственные литературные силы Москвы, - каже проф. Олександр Архангельський, - на первых порах крайне незначительны, - вернее сказать, их совсем нет: и в области литературы до конца XV века Москва живет чужим добром… Но и не только в XIV, а и в XV в. в отношении литературном Москва несравненно ниже Киева ХІІ века”.
Протягом ХVI і XVII ст. в Україні постають значні культурні центри зі своїми друкарнями, школами, науковцями, з'являються літератори і літературні жанри. Все це, за старою схемою, експортується до Московії і стає грунтом для утворення вже їхньої власної літератури. Але навіть і після цього українська література не перестає бути донором російської - чимало українців, таких як Микола Гоголь, Антон Чехов, Максиміліан Волошин, Володимир Гіляровський, Іван Євсєєнко, Володимир Калиниченко, Микола Некрасов, брати Стругацькі, Михайло Шолохов, або діячів літератури змішаного походження, – Федір Достоєвський, Олексій Толстой, Корній Чуковський – вважаються російськими письменниками і поетами, приносячи з собою здобутки української культури, національні ментальні риси та навіть українську лексику.
Вдячністю за культурне донорство стали численні заборони і репресії супроти національного розвою України на власній етнічній основі – за останні п'ять століть українську мову забороняли 134 рази, всіляко блокувався і переслідувався розвиток українського мистецтва, книгодрукування, репресовано тисячі українських митців, культурних і громадських діячів, знищено цілі напрямки мистецтва та унікальні артефакти, розграбовано кургани, музейні колекції, спалено рідкісні книгозбірки, висаджено в повітря пам'ятки архітектури, заборонено цілі напрямки наукових досліджень. Україна опиняється в культурній блокаді, а вся пропаганда працює на те, аби зобразити її “недержавним”, недорозвиненим народом – все аби не втратити донора, кров'ю якого довгі століття живилася Росія.
Як бачимо, фундамент російської культури був закладений українцями. Українська культура стала субстратом російської, а згодом українські митці були поставлені у такі умови, що реалізуватись вони могли тільки за умови відречення від власної національної ідентичності – тому творили вже в контурі російської культури і російською мовою. Росія апропріювала безліч українських імен і творів, викрала історичні та мистецькі цінності. Цікаво, що залишиться від цієї "вєлікой" культури, якщо забрати з неї все українське?
Але українські "культурні інвестиції" – це тільки одна складова "успіху" російської культури. Далі буде...
Євгенія Гавришенко, фото Юлії Катіби
Автор: Євгенія Гавришенко
Фотограф/дизайнер: Катерина Дендюк