Травма ідентичності і "феномен арєстовіча"

Українська культура (як і українська держава) протягом багатьох століть була білою плямою на культурній мапі світу. А все тому, що майже 400 років Україна перебуває в тіні однієї з найкривавіших імперій в історії людства, де все українське було або під забороною, або привласнювалось імперією і транслювалось далі вже під брендом “Russian”. Тепер перед нами стоїть новий інтелектуальний виклик – розплутати “клубок ідентичностей” пост-колоніальних країн Російської імперії (яка чомусь ніколи не позиціонувалась як імперія) і виробити новий понятійний апарат для цього явища.

Цей трагічний сценарій не втратив своєї актуальності і після набуття Україною незалежності. Російська Федерація швиденько оговталась після розпаду СССР і вже у 90-тих почала активно повертати свій вплив на колишні колонії. І що важливо – отримувала там щедру підтримку. Численні маси "креолів", що вже ніби-то і не були росіянами, але й не ідентифікували себе з українською Україною, знаходились ніби між двома світами і ставали вдячними споживачами “вєлікой культури,” що продовжувала транслюватись з центру колишньої імперії. А той центр із щедрістю наркодилера рясно виливав на голови вчорашніх радянських людей культурний фаст-фуд у вигляді “Старих пєсєн о главном”, дешевих російських детективів, російської попси, серіалів про “прєкрасную няню”, бандитів чи мєнтів.

Українська політична еліта на той час була винятково продуктом колоніальної освіти – освіти, що просувала наратив про націю обмежених селян на противагу дворянській еліті з Петербургу або Варшави (і байдуже, що так жило не більше 500 родин в Російській імперії). Вона виявилась цілковито дезорієнтованою. "Контужені" вибухом від розпаду “Союзу нерушимого”, ці люди не знали в яку сторону бігти, як курка на сільській дорозі – до Європи, чи назад до Росії, до радянської аполітичної багатовекторної України, а чи до все більш переконливого ідеалу України національної. Така еліта не здатна була відрефлексувати імперську спадщину, а відтак почати процес утвердження української ідентичності.

Все це законсервувало певний кластер українських громадян у дуже специфічній ідентичності homo sovieticus. Показовим тут є “феномен арєстовіча”. Це коли український громадянин виявляється абсолютно незнайомим з країною, у якій народився і живе. Він не знає ані її культури, ані історії, не перебуває у її контексті, а відтак абсолютно її не розуміє. Такий умовний "арєстовіч" далі існує у радянському ментальному просторі, керується хибним стереотипом про «маленьку хуторянську культуру», і тому в його свідомості доступ до благ цивілізації може бути лише за посередництва імперської культури, до якої необхідно «примазатись», дотягнутись провінціалу (звідси усі ці безконечні ефіри з “харошимі русскімі” і апеляції до дешевого радянського маскульту типу цоя чи чебурашки), аби збільшити ніби-то недостатній власний потенціал. І лише такі історичні катаклізми, як війни чи революції, стають «будителями» для значної частини громадян України.

І питання тут не тільки в етнічній приналежності. Подібний світогляд мають не лише нащадки привілейованих в радянському союзі росіян, а й частина українців. Класичний приклад – українець Олесь Бузина, який був переконаним адептом русского міра і носієм російської імперської ідентичності.

То як так вийшло, що українські митці стають частиною російської культури настільки беззаперечно, що й самі українці не наважуються висунути свої претензії на їхню спадщину? Чи справа лише у «мовному питанні»? Адже й Тарас Шевченко писав прозу російською, але ніхто не заперечує його українськість. Чому шотландський англомовний поет Роберт Бернс чи ірландський англомовний письменник Оскар Уайльд не викликають ні в кого питань, а от російськомовний (у творах) Гоголь чи Чехов однозначно прописані тільки в російській літературі? І як нам тепер в цьому всьому розбиратися?

Почнімо з того, що саме українці з кінця XVII і до середини XVIII ст. заклали культурний фундамент цієї кривавої імперії. Російська освіта, живопис, музика, театр, церква, філософія розвинулись великою мірою завдяки безпосередній участі українців. Саме Україна стала цивілізаційним ядром Російської імперії.

Що змушувало цих блискуче освічених (часто в європейських університетах), талановитих людей їхати в далеку холодну країну, населену ментально і культурно чужими людьми, з чужою мовою, жахливим кліматом і дуже часто ворожим ставленням (про що вони постійно згадують у мемуарах), і творити й працювавати там? Давайте послухаємо, що про це каже видатний американо-український мовознавець, професор Гарвардського і Колумбійського університетів Юрій Шевельов: «Великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще з кінця XVI століття. Не без впливу цього пляну був спинений рух літературної мови в напрямі наближення її до народньої і були відновлені церковнослов’янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беринди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради цього пляну київська інтелігенція творила міт двох Росій — Малої і Великої — міт, створений передусім на Україні, — і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою».

Мова йде про “плян” – ні більше, ні менше – культурної експансії України на Московію та побудови власної імперії на противагу Речі Посполитій. Саме тому ця імперія отримала назву Російська – за старовинним грекофонним йменням Русі, саме тому тут була створена “руська” ідеологічна основа і реформована під київську метрополію церква. Все XVIII cт. вервечкою в напрямку півночі їхали кращі уми України, мріючи навернути військову потугу Москви на свій бік за допомогою сили культури.

Поїде згодом з Полтавщини до холодного Петербургу й творець нової російської літератури, з «Шинелі» якого, за словами Дмитра Чижевського, вийшли всі російські класики, – українець Микола Гоголь. Перед його очима, як розповідає в своїй праці «За лаштунками імперії» Віра Агєєва, вже лежав добре вторований шлях до імперської столиці, який здавався запорукою успіху і єдино можливим варіантом.

Гоголь знає історію свого краю, свідомий славного минулого – ще б пак, його предки гетьманського роду. Але тоді юному Миколі видається, що Україна – це щось ідилічне, прекрасне, втім минуле. "Домашня" слава видавалася Гоголю затісною, він прагнув "справжнього визнання", навіть якщо для цього треба підлаштовувати свою творчість під нову мовну і культурну реальність. Вписуючи суто українських героїв в колоніальний контекст, автор намагається припасувати категорично інакшу ментальність та культурний багаж до новоствореної європеїзованої московської культури. Високочолі імперські критики бачать за філософськими “бароковими” задачами пошуку Гоголем свого призначення, за мотивами зради й помсти, намаганням проаналізувати історичні виклики (як-то у «Роздумах Мазепи» чи «Тарасі Бульбі») лише плоску 2D картинку «малоросийской экзотики» та романтичної містики.  Це свідчить про їх абсолютну ментальну відірваність від європейського філософського дискурсу. Впродовж життя сам Гоголь розривається між ідентичностями українською та імперською – то рветься в Київ і планує більше писати про українську історію, то впадає в обійми слов’янофілів і вирішує триматися "мови, спільної для слов'янських племен". Лише коли молодший за нього Тарас Шевченко та «Маруся» Квітки-Основ’яненка отримали широкий резонанс, він замислився. Як стверджують деякі дослідники, Гоголь дуже шкодував, що зрікся України заради вигоди, але з його легкої руки, за виразом Самчука, «українська література пішла за Солопієм Черевиком, якого чорт водить Сорочинським ярмарком» – шляхом хуторянського “диканського” провінціалізму, який так добре вписувався в імперський контекст і був схвалений метрополією. А з нею і вся культура.

Ще сумніша ситуація з іншим відомим «Russian» українцем – Антоном Чеховим. Про його українство здогадується незначна частина навіть його земляків, що вже мовити про решту світу. «Перший справжній європеєць в російській літературі» (за Мерабом Мамардашвілі), один із найвідоміших драматургів світу походив з української родини, чого був свідомий і на цьому наполягав. Був з народження україномовним, що проявлялося у його письмі – раз по раз проривалось українське слівце (за українізацію російської діставалося як Гоголю, так і Чехову). Туди ж, в російську драматургію, він переніс найзнаковіші відкриття корифеїв нашого театру, наші сюжети – як мінімум, образ емансипованої героїні, ідеї сестринства і взаємопідтримки, які вже прозвучали в українській літературі у «Valse melancholique» (Меланхолійний вальс) Ольги Кобилянської. 

Але про те, що прототип сестер Прозорових – це сестри Линтварьови з Сумщини, де бував з гостиною письменник, і навіть сватав одну з них, про те, що вишневі сади якогось біса в нього росли в холодній Росії, про те, що робив вчитель Коваленко в російській глибинці у розпал переслідувань "украйнофильства" в Російській імперії, та чому не міг повернутися "учить хохлят", хоч страшно страждав від осоружної йому навколишньої дійсності – "вы ходите в вышитой сорочке, постоянно на улице с какими-то книгами, а теперь вот еще велосипед", - про все це, за влучними спостереженнями пані Забужко в її есеях "Як рубали вишневий сад», – “на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує" в своєму небажанні бачити очевидного. І це небажання нагадує радше співучасть у злочині. "Гаспада, етат маладой чєлавєк, - багрянів герой роману "Сеньйор Ніколо" Юрія Косача генерал князь Б., в якому для сучасників часто вгадувалися живі прототипи, "етот… етот… пасмєл заявіть, что вєлічайший русскій пісатєль бил… но ви подумайтє…" – "Женонєнавісніком, ваше прівосходітєльство?" – услужливо прошепотів галянтний ад’ютант. "Нєт, гаспада, гаразда хуже, украінцем!..." – наводить нам доречний приклад ставлення дореволюційної російської еліти до «українського питання» Віра Агєєва.

У Чехова не було навіть шансу стати українським письменником. Бо в той час творчість рідною для нього мовою переслідувалась. Бо хлопчик народився в простій родині, і до дуже вузького кола аристократичної «проукраїнської» інтелігенції, яка творила підпільно, не мав доступу. Бо нам, як нації, було заборонено модернізувати власну культуру, натомість все українське загнали до резервації хлопоманського фольклоризму, яка чим далі, тим більш явно ставала "газовою камерою" для всієї української культури. Це був вибір без вибору, це була дилема між творчою реалізацією і засланням в Сибір.

Чому українці обирали імперську ідентичність? – дивуються заокеанські професори, коли оприявнюють за черговим Russian українця. Не цьому треба дивуватися. Як ми вціліли взагалі як нація у цьому чотирьохсотлітньому пекельному марафоні геноцидів і асиміляцій, та ще й зберегли власну мову, примудрились у підпіллі створити достойну культуру, і таки відвоювали незалежність, доклавшись до розвалу одного з найстрашніших тоталітарних режимів в історії людства – ось що вартує справжнього подиву.  І захоплення.

Але ж як тоді нам атрибутувати таких діячів? Перш за все, потрібно розуміти, що приналежність митця до певної культури має безліч нюансів, та головними є відповіді на питання – з якої культури постав митець? Чию освіту він отримав, в якому контексті зростав? Що живить творчість цієї людини? Де він сам себе бачив на цій системі координат, яку культуру прагнув розвивати? Які теми його надихали?

У випадку літератури критичним є питання мови, але варто опонувати росії навіть у таких випадках, попри те, що для них російськомовність – це "залізобетонний" аргумент апропріації і гарантованого записування в «русскіє». Важливим є також те, чи певний народ заявляє права на свого митця, адже поки українці скромно поступалися тим же Рєпіним, Айвазовським, Малевичем, то й для світу вони були росіянами, а коли заявили про свої претензії вголос, то все більше інституцій почали визнавати їх належність до нашої культури.

Хороша новина полягає в тому, що ідентичність – це не щось вроджене і незмінне. І хорошою вона є, перш за все, для людей з невизначеною ідентичністю, які розчарувались в імперській ідеології «російського світу», але ще не перебувають в контексті українського всесвіту. Це справа вибору людини, її бажання стати частиною певної спільноти, зрозуміти її цінності і працювати на її благо. Показовим є приклад свідомого вибору на користь української ідентичності таких митців як Алла Горська, Марко Вовчок та інші.